На першому курсі університету мої шляхи перетнулися з Остапом. Ми навчалися на одному курсі, але відвідували різні заняття. Наша дружба почалася випадково – і зрештою переросла в глибший романтичний зв’язок. До четвертого курсу ми поринули у світ праці, разом переїхали до квартири та перейшли на дистанційне навчання. Життя було задоволеним і радісним. Коли я закінчувала четвертий курс, то виявила, що чекаю на дитину, і радість, яку ми з Остапом відчували, була безмірною. Наше весілля було яскравою урочистістю, на якій були присутні друзі, однокласники та сім’я.
Тепло та найкращі побажання від усіх присутніх натякали на світле майбутнє. Проте трагедія сталася несподівано. Якось уночі Остап заснув і, на мій жах, так і не прокинувся. На дев’ятому місяці вагітності я стала вдовою всього через шість місяців після весілля. У безодні горя, я була розгублена, не знаючи, як жити далі. Жах і горе призвели до передчасної появи нашого сина Якова.
Весь наступний рік я була тінню самої себе, але невпинно дбала про Якова, який став єдиним сенсом мого життя. Він напрочуд схожий на Остапа, який, як мені здається, наглядає за нами з неба, як янгол-охоронець. Я чіпляюся за надію, що дух Остапа спрямовує нас і що майбутнє обіцяє нам з Яковом диво. Я дізналася сувору правду про те, що коханих можна втратити без попередження. Але це моє постійне нагадування про те, що треба цінувати кожну мить, проведену з ними.