Коли я почала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком, навчалася у восьмому класі, а він уже був у інституті. Після закінчення вишу він зробив мені пропозицію, але я пояснила йому, що мені ще два роки вчитися, і що поспішати я не хочу. Ми вирішили, що зіграємо весілля, коли він відслужить і повернеться додому. І ось він повернувся, і ми призначили церемонію на вересень. Але на початку літа я зрозуміла, що вагітна. Нашій радості не було межі. Але за кілька тижнів мене терміново доставили до лікарні: вагітність перервалася. Я була розбита і не хотіла думати про весілля. Але весь цей час мій наречений був поруч, підтримував і допомагав мені у всьому.
Ми таки одружилися у вересні. Церемонія була скромною. Всі гості були за нас щасливі. Другий день гулянь ми вирішили організувати у великому приватному будинку моїх батьків. Оскільки наприкінці вечірки тільки я була тверезою, запропонувала свекрусі відвезти її додому – до сусіднього села. Сестра теж з нами поїхала, щоб мені самій не повертатися назад. Коротше поїхали, розбовталися. Оскільки свекруха була добряче напідпитку, то не підбирала слова. -Соня, ти не хвилюйся. Зі мною так разів 5-6 траплялося. Та й я сама переривала, якщо термін був невеликим… Побачивши мій ошелешений погляд, вона більше ні слова не сказала.
Ми довезли її до будинку і відразу поїхали назад, як тільки вона вийшла з машини. Через кілька кілометрів я не витримала, зупинилася, вийшла з машини і почала голосно плакати. Сестра вийшла за мною і обійняла мене. Я не вірила своїм вухам: невже свекруха так легко ставилася до мого горя? Після цього випадку вона ще кілька разів починала цю тему, але я перебивала її і ясно давала зрозуміти, що ми не обговорюватимемо цю тему. Ось такий ”подарунок” я отримала в особі свекрухи. Іноді, я дивлюся на чоловіка, коли він спить, і уявляю: адже його могло й не бути. А він не розуміє мої меланхолійні настрої вранці: адже про ту розмову я йому нічого не розповідала.