Якось син Світлани привів додому свою чудову дівчину. Працьовита, господарська, вихована та ввічлива. Сонце не встигало зійти, як Таня вже поралася по дому. Світлана не могла натішитися своїй невістці. Вона була круглою сиротою, але роки у дитячому будинку її не зіпсували. Світлана завжди нахвалювала свою невістку, а ось Ігор був іншої думки про свою дружину. Він завжди критикував її: все йому не подобалося. Світлана не давала ображати невістку і завжди заступалася за неї.
Ігор ганяв дружину протягом дня – води принеси, там підмети, тут прибери, приготуй – але сам нічого не робив. Мама попросила його якось відремонтувати табуретку. Він нібито нічого не почув, але потім випалив: -Таня полагодить! – Синку, це не її робота. Вона ж жінка! – Нехай лагодить, інакше на вулицю вижену! Незабаром у сім’ї з’явилися діти: спочатку Оксана, а потім і Сашко. Таня була на ногах з ранку до ночі. У неї не було жодної хвилини вільного часу. Так минуло 5 років, поки Ігор не вийшов «за хлібом» – і зник на 3 роки. Таня місця собі не знаходила: боялася, що пропаде без чоловіка. Світлана виділила невістці половину будинку: відписала все без жодних сумнівів.
Спочатку заповіт був іншим: Світлана хотіла віддати все єдиному синові, але життя показало його справжню сутність. Через 3 роки з’явився син: мовляв, згадав про маму та сім’ю. Але йому потрібен був будинок, адже не було куди заселити нову дружину, та ще й вагітну. Син приїхав за материнською підтримкою, але та йому відмовила: будинок поділений – частина Таніна, друга – онуків. – Синку, ти ще молодий. Заробиш на житло, а ось Таня – сирота. У неї немає нікого. Але тепер у неї хоч житло буде – і з цими словами Свєта зачинили двері перед носом у сина.