Маршрутка була сповнена пасажирів і прямувала за звичним маршрутом. За кілька зупинок зайшов молодий хлопець у цивільному одязі. Але з його дорожньої сумки, яку він ніс у руці, трохи виглядав край військової форми. Всім було ясно. Хлопець голосно привітався з усіма і сів поруч з вікном. Пасажири здивовано дивилися. Але хлопець не звертав ні на кого уваги і просто світився щастям.
За кілька хвилин у нього задзвонив телефон. Хлопець відповів – а всі пасажири уважно дослухалися до його розмови. – Мамо, ти чуєш мене? Все, не плач! Мамо, я їду, чуєш! Скоро буду вдома! За кілька хвилин побачимося, мамо. Все, не плач. Мені дали відпустку на два тижні. Так, мамо, я теж дуже скучив! Жінки, які сиділи у маршрутці, не стримували сліз.
А хлопець, поринувши з головою в розмову з мамою, навіть не помічав усього цього. Адже кожен у цю мить розумів, що, враховуючи той стан, у якому наша країна живе вже котрий рік, це були найщасливіші, найбажаніші слова для них обох – і для матері, і для сина… ”Мам, не плач, я повернувся!”