Наталя, змучена тривалою хворобою, потрапила до замкнутого кола втоми та нескінченного сну. Її дочка Оленька з наростаючим занепокоєнням спостерігала за станом матері. – Мамо, ти мене чуєш? — покликала Оленька одного разу. Наталя ледь відгукнулася. І тут втрутилася бабуся, відвівши Оленьку убік. – Нехай вона відпочине. Сон лікує, – лагідно сказала бабуся. Але Оленька була у розпачі. – Коли ж їй стане краще? – Шептала вона бабусі, ледве стримуючи сльози, щоб не показати їй свою «слабкість». – Сон її вилікує, – теж зі сльозами на очах сказала бабуся, хоч і сама в глибині душі боялася гіршого. Настав ранок, а стан Наталії не змінювався.
Бабуся захистила Оленьку від такої хвилі негативу і відправила її до школи. Але коли та повернулася, відчуваючи порожнечу , запитала: – А де мама? – Вона в лікарні, – збрехала їй бабуся. Невдовзі з’явився Олег, колишній чоловік Наталі. Нібито він турбувався про Оленьку, але його прихований мотив був очевидним: квартира Наталії. – Подумай про те, щоби переїхати до мене. Так буде краще для тебе, – лукаво сказав він Оленьці. Бабуся була налаштована скептично, почуваючись у пастці. Вона довірилася мудрому сусідові Петровичу.
Вони разом вигадали план. За випивкою Олег ненароком розкрив свої меркантильні наміри, які Петрович таємно записав на старий диктофон. Послухавши запис, бабуся жахнулася. Але за допомогою Петровича Олега було викрито, і він сам пішов звідти, не сказавши ні слова. Минули роки. Оленька, схожа на свою матір, була на порозі дорослого життя і тоді покладалася на підтримку улюбленої бабусі. Спостерігаючи за тим, як вона по-дорослому приймає рішення, бабуся сказала одного разу: – Тепер я можу відпочити. Але Оленька нагадувала їй: – Поки що, так, можеш, але ти маєш зберегти сили для правнуків. Твої уроки, казки та поради будуть їм необхідні.