Одного вечора я розповідала своєму 5-річному синові Мишку казку про Червону Шапочку перед сном. – І тоді Червона Шапочка пішла до бабусі через ліс, – говорила я, – але вона не знала, що в лісі живе страшний вовк. Мишко слухав мене уважно, його очі були розширені від інтересу. – І вовк побачив Червону Шапочку і вирішив з’їсти її, – продовжувала я. Мишко перекинувся на інший бік і подивився на мене. – Але Червона Шапочка була розумною дівчинкою і не боялася вовка, – впевнено сказала я. – Мамо, а що було далі?
– Запитав Мишко. – Вовк побіг через ліс і прийшов до будинку бабусі Червоної Шапочки. Він з’їв бабусю і ліг у її ліжко, – відповіла я. Мишко замислився на мить, а потім раптом заявив: – А якби вовк увійшов у дім нашої бабусі, то бабуся сама б його злопала! Я не могла стримати сміху і почала сміятися як божевільна. Думки мого сина завжди були такими несподіваними та кумедними. – Мабуть, ти маєш рацію, – сказала я, ще голосніше сміючись, – Наша бабуся справді сильна. Мишко посміхнувся і заплющив очі.
– Добре, що у нас така сильна бабуся, – сказав він тихо, практично засинаючи. Я поцілувала його в лоб і вимкнула світло. – На добраніч, мій любий, – прошепотіла я. – На добраніч, мамо, – відповів він і заснув. Я вийшла з кімнати, все ще посміхаючись від того, що сказав Мишко. Мої діти завжди дивували мене своєю уявою та почуттям гумору…