Ця історія про сім’ю моєї однокласниці. Я часто ходила до неї додому, ми дружили з нею, ось і дізналася я їх історію знайомства її батьків. Виявилося, що її батько ще в шкільні роки зустрів її маму. Вона була набагато його молодше, але він пообіцяв їй, що буде чекати. І дочекався. Після того, як її мама закінчила школу, вони одружилися. Складно їм було спочатку, а кому не складно було в ті роки. Як у всіх в їхній родині було своє господарство, кури, качки, кролики, город теж був. Складно було, але любов рятувала. Я взагалі багато сімей знаю, які лаються з приводу і без приводу, у них же все було навпаки. Вони лаялися, тільки, за те щоб полегшити один одному життя, ну в побутовому плані, звичайно.
Він лаявся з нею, якщо вона мила посуд або вона з ним, якщо він готувати починав, ну не чоловіча це справа. Чоловік її завжди співав вдома, а вона була у нашій школі вчителькою. Ось так ось прийде з зошитами додому, перевіряти контрольну роботу. А він їй співом своїм заважає зосередитись. Ось так от завжди, але вона не лаялася з ним, вона думала, добре, що співає, а не б’є. Ось так вони багато років прожили. Я вже з їх донькою давно школу закінчили, зараз вчимося в Інституті, скрізь ми разом з нею, вона завжди на зв’язку з батьками.
Нещодавно сталося нещастя в їхній родині: мама її пішла з життя. Тепер батько один, в’яне без своєї дружини на наших очах. Ми тоді приїхали додому, подругу не могла залишити одну в таку важку хвилину. Я тоді з батьком її поговорила, він мені говорив, що не бачить сенсу далі жити без своєї пташки. Адже вони майже все життя прожили разом, а тут розлука, яка більше ніколи не закінчиться. Ось така довга історія кохання. Так, життя така штука: знаходиш собі пару на все життя і ось так відбувається. Але по цій родині я точно, сказати можу, що любов існує.