Протягом усього життя Марина стикалася з багатьма труднощами. Але оптимізм не залишав її. У десять років вона дізналася, що її батьки – її тітка і її чоловік, які удочерили її після смерті біологічних батьків. Це відкриття ускладнило їхні стосунки. У вісімнадцять років Марина пішла з дому та переїхала до іншого міста. Там вона навчалася на заочному відділенні і працювала продавщицею, живучи у свого щедрого начальника – Івана Петровича, літньої людини, яка стала для неї дідусем.
Марина прагнула домогтися у житті більшого. Коли Іван Петрович помер, її виселили, але невдовзі вона знайшла нову роботу за допомогою Владислава Михайловича, менеджера тієї самої крамниці. На новій роботі Марину поважали, вона була старанною та сумлінною співробітницею. Якось, побачивши оголошення про вакансію секретаря-бухгалтера, Марина вирішила подати заявку. На співбесіді вона познайомилася з гарним та впевненим у собі чоловіком, Кирилом Сергійовичем. На її подив, через півроку Кирило зробив їй пропозицію. Коли Марина готувалася переїхати до нього, виник конфлікт між її улюбленим котом Сніжком та собакою Кирила – Цезарем.
Тимчасове розлучення зі Сніжком було дуже болючим для Марини. Проте Кирило, відчуваючи її горе, повернув Сніжка, і в результаті вихованці стали мирно співіснувати. Втім, саме Кирило невдовзі допоміг Марині відновити стосунки зі своїми прийомними батьками, які весь цей час із болем у грудях намагалися поговорити з дівчиною. Озираючись назад, Марина розуміла, що всі труднощі були варті того, адже наприкінці вона зустріла Кирила.