Ми з чоловіком кілька років жили в будинку для людей похилого віку, плекаючи наше довге і цікаве спільне життя. Ми виростили чотирьох успішних та самостійних дітей і навіть з нетерпінням чекали на правнуків. Проте наші убогі пенсії призвели нас до важкого моменту, коли ми виживали на хлібі та воді, що, природно, викликало серйозні проблеми з нашим здоров’ям.
Соромлячись просити грошей у дітей, ми приховували свої проблеми, поки наші сини не дізналися про наше тяжке становище. Вони були роздратовані, що ми не сказали їм, і хотіли, щоб ми переїхали до одного з них. Ця думка була для нас нестерпною: після того, як ми були разом з юності, і так багато раділи присутності один одного, ми вже не могли бути тягарем для наших дітей. Тому ми й вирішили продати наш рідний будинок і переїхати до будинку для літніх людей.
Спочатку було важко пристосуватися, але незабаром ми оцінили співтовариство, поважний персонал та такі заняття, як прогулянки, танці та шахи. Наші діти щосили намагалися зрозуміти наше рішення, але тут ми відчували себе незалежними і вільними, не відчуваючи провини за заподіяння незручностей нашій сім’ї. Ми знали, що саме так ми хотіли зустріти старість – з гордістю та на своїх умовах.