У юності я уявляла себе танцюючу всю ніч безперервно зі своїми подругами. Але натомість я провела ці п’ять років, жонглюючи між підгузками та ліками. Коли мій дідусь зазнав удару, він більше не міг подбати про себе. Тож у 18 років мене відправили жити до нього. Це була не та енергійна юність, яку я собі уявляла, але я не мала жодного жалю. Старіння неминуче для всіх нас, і це лякаюча перспектива зіткнутися з такими проблемами самотужки. Життя з дідусем було приємним.
Він наповнював будинок гумором, дитячими казками та цікавими анекдотами, а я дбала про його повсякденні потреби. Але це означало пожертвувати своїм громадським життям та відносинами. Через п’ять років мій дідусь помер, мирно, уві сні . Те, що я більше ніколи його не побачу, було несамовитим, але, треба визнати, я також відчула полегшення. Менш ніж через 9 днів після його смерті моя мати відвідала колись захаращену квартиру, яку я ретельно прибрала та повернула до життя. Вона запропонувала мені переїхати до неї, щоб дозволити моєму братові Руслану та його майбутній дружині зайняти квартиру. Я була приголомшена її зухвалістю.
-Мамо, ти себе чуєш? Я доглядала діда п’ять років, і тепер ця квартира по праву належить мені! Де був Руслан, коли я міняла дідусю підгузки? Я заперечила всі її аргументи і наказала їй піти. Квартира була моїм будинком, заробленим самовідданістю та самопожертвою. Я була готова боротися з будь-яким судовим позовом, яким вона загрожувала мені. На той момент я втратила не лише свою матір, а й свого брата. У мене залишилася квартира та жаль про юність, яку вже не повернути.