Мій чоловік ніколи не допомагає мені у справах, пов’язаних із автомобілем. Я відповідаю за зміну шин, проходження техогляду та ремонт. Мій чоловік вважає, що, якщо я керую машиною, то повинна розуміти, як вона влаштована. Хоча я не чекаю, що він робитиме все за мене, мені хотілося б, щоб він іноді допомагав мені, хоча б з покупкою деталей. Мій чоловік водить машину вже десять років і може поєднувати роботу та домашні справи. До народження дітей я задовольнялася громадським транспортом. Однак після народження дітей мені важко пересуватися без машини.
Переконання мого чоловіка, що жінки – жахливі водії, спричинило багато сварок між нами. Поки я була в декретній відпустці, батько возив мене містом, бо чоловік був постійно зайнятий на роботі. Хоча він мав ненормований графік, здавалося, що він ніколи не мав часу на нашу сім’ю. Мене це засмучувало, тому що я відчувала себе виснаженою від поїздок на громадському транспорті і одночасно справлялася зі своїми домашніми обов’язками. Влітку я ще могла долати великі відстані на транспорті, але з настанням холодів це ставало нестерпним. Тому я вирішила взяти уроки водіння. Мій чоловік не підтримав моє рішення, але я наполягала, та й батьки мене підтримали.
Через три місяці я отримала права водія. Однак мій чоловік відмовився давати мені свою машину або оплачувати мої уроки водіння. Батькам довелося взяти кредит, щоби купити мені автомобіль. Мій чоловік наполягав і не пропонував жодної допомоги, заявляючи, мовляв, моя машина – моя відповідальність. Зараз, після трьох років керування, я почуваюся впевнено і жодного разу не потрапила в аварію. Однак мій чоловік так і не упокорився з моїм рішенням стати водієм. У відповідь на це я перестала просити його про допомогу та навчилася справлятися з усім сама. Декілька днів тому чоловік потрапив в аварію. З ним усе гаразд, але від машини нічого не залишилося. Гордість не дозволяє йому просити мене про допомогу. Я, природно, не тішуся з його нещастя, але з цього дня щиро вірю в карму.