Ми з дочкою жили у селі, де завжди було багато роботи. Мій чоловік Олег походив із сім’ї, де жінки багато працювали, тож почав змушувати нашу доньку Марійку працювати у садку, як тільки вона трохи підросла. Я досі пам’ятаю, як друзі Марійки грали на вулиці, поки вона несла важке відро з водою і мила підлогу: їй було лише сім років. Ми жили зі свекрухою Тамарою, яка була доброю жінкою, але слідувала традиціям їхньої родини. Іноді вона жаліла Марійку і позбавляла її роботи, але, коли Олег був поруч, змушувала її орати. Марійка плачучи робила домашні справи, роботи було так багато, що вона не мала сил і часу вийти і погратися з друзями.
Вона закінчувала свою роботу лише ввечері, коли друзі вже розходилися додому. Якось друзі Марійки запросили її сходити з ними на ставок, і вона дуже хотіла піти з ними – поки Тамара не наздогнала її і не нагадала, що вона ще не прополола город. Сад був величезним для семирічної дитини – і з того дня Марійка причаїла образу на бабусю. Я не була згодна з цією ситуацією і завжди вважала, що не можна примушувати дитину до фізичної роботи проти її волі. Марійка мала достатньо часу, щоб зрозуміти цінність важкої роботи, коли вона стане старшою. Тому я намагалася допомогти дочці та переконати чоловіка та свекруху давати Марійці менше роботи.
Мій метод виховання виявився ефективнішим, і через кілька років Марійка сама почала виявляти бажання допомагати. Вона зрозуміла, що робота може виконуватися швидше та ефективніше, якщо нею займатися у групі. Марійка виросла і почала вчитися в місті, але вона часто поверталася до села, щоб допомогти нам у справах по господарству. Пізніше Марійка вийшла заміж, нар 0 дила дітей – і слідувала саме моєму методу виховання. Має двох дочок, які з радістю допомагають матері по дому. Я рада, що Марійка все зрозуміла, зламала цю протухлу систему і не змушує дітей займатися фізичною працею. Але якщо дівчатка хочуть допомогти, вона не відмовляється знайти їм якусь роботу.