Тетяна Андріївна міцно тримала за руку свою дочку Людмилу та просила води. Проте, здавалося, ніхто не чув її криків про доnомогу. Вона відчувала слабкість і знала, що кінець близький. Раптом вона подумала, що це все, кінець. Вона зникала назавжди. Людмила сиділа поруч зі своєю матір’ю і тримала її за руку, коли Тетяна йшла на той світ. Після того, як ліkар підтвердив, що Тетяна не має надії на одужання, Людмила вирішила залишитися з нею до кінця.
Незважаючи на пораду ліkаря відвезти її до ліkарні, Людмила наполягла на тому, щоб залишитися з матір’ю вдома, тримати її за руку, вити рати обличчя та губи вологим рушником та розмовляти про все. Таня згадувала, як мати вмовляла її не виходити заміж за Людмилиного батька , але врешті-решт вона закохалася в нього, і її мати приїхала відвідати її, коли вона була серйозно хво ра. Все життя Тетяни, здавалося, промайнуло перед очима, коли вона тримала дочку за руку.
Далі вона згадувала, як у дитинстві навчилася читати, рибалила з батьком та заkохалася у Миколу… Коли Тетяна йшла з життя, вона відчула дивну легкість і побачила золоте світло наприкінці. Вона побачила Миколу, що йде їй назустріч, і, озирнувшись, помітила Людмилу, її чоловіка, онучок Надію і Марійку, які прощалися з нею. Вона розуміла, що вони не можуть все це бачити, але знаходила втіху в тому факті, що вони були там. Тетяна зробила крок назустріч Миколі, відчуваючи, що щось закінчується, але водночас починається щось нове.